"Показники переважили цінність життя", - Зоя Мельник про реформу поліції

Це інтерв’ю з відомою в Одесі патрульною поліцейською Зоєю Мельник було записане по телефону за кілька годин до того, як вона виклала у Facebook свій резонансний пост.

Зоя Мельник Об этом сообщает day-news.in.ua со ссылкой на СМИ.

Журналісти планували поговорити із Зоєю про захист прав дітей, але передусім вийшла розповідь про провал реформи поліції, що триває вже майже п’ять років. Показники — протоколи та плани по штрафах — і "візитівки" (хабарі), схоже, переважили цінність життя та здоров’я громадян, і поліція вже не поспішає на виклики. Іноді патруль доводиться чекати по три-чотири години. Тому ж, хто за показниками не женеться та публічно виявляє незгоду, створюють нестерпні умови роботи. До особливо норовливих, таких як Зоя Мельник, яка здаватися ніяк не бажає, підсилають провокаторів, погрожують "звернути увагу" на їхню сім’ю, передають Патріоти України з посиланням на Opinion.

Відповідь на пост патрульної поліцейської не забарилася. Начальник департаменту патрульної поліції Євген Жуков (позивний "Маршал") розмістив на своїй сторінці у фейсбуці власну інтерпретацію історії, виклавши порівняльну табличку-"хронометраж" службової діяльності чотирьох поліцейських (серед яких і Зоя Мельник) за перше півріччя 2019-го, і заявивши: "За систематичні порушення службової дисципліни працівник буде звільнений, і крапка". Згідно з таблицею, Мельник — прогульниця та недбайлива працівниця. Дивно, як їй при цьому вдалося отримати подяку від міністра МВС "за сумлінне ставлення до виконання посадових обов’язків, ініціативу й наполегливість".

Так чи інакше, увагу привертають інші показники у таблиці — наприклад 424 адмінпротоколи за 69 змін Андрія Делігіоза. Про те, як саме вдається досягати таких показників, Зоя Мельник розповіла перед тим, як почала розгортатися брудна кампанія з її дискредитації.

Зоє, чим ви займалися до того, як прийшли у поліцію?

— Був бізнес, трохи займалася громадською діяльністю. Було таке, що пляжі роздали в оренду та почали виганяти звідти людей. Мене обурила несправедливість, і я присвятила цьому якийсь час.

Що спонукало піти в поліцію?

— Завжди приваблювала ця професія. Романтика, можна сказати. Зупиняло, що в міліції ніколи не було нормального забезпечення, і всі знали, що там беруть хабарі, бо інакше не вижити. Брати хабарі я не хотіла. Коли пообіцяли, що буде нормальне забезпечення, будемо реформувати систему, вирішила спробувати: якщо не буде так, як обіцяють, то звільнюся.

І що, як реформи? Успішно реалізували?

— Ні. Усе виявилося обманом. Якби у 2015 – 2016 роках, коли ми з палаючими очима йшли щось змінювати та наводити лад, хтось розповів мені, що буде так, як воно відбувається зараз, я б просто не повірила та розсміялася. Ми обговорювали тоді ймовірність повернення старої схеми ДАІ, і мої знайомі, колишні працівники міліції, казали: "Усе скоро повернеться. От побачиш". Я відповідала, що це неможливо. Якщо хтось прийде та скаже, що тепер ми будемо заносити гроші, то ми його просто порвемо. Але, на жаль, із часом чесним людям, які гідно несли службу, почали створювати нестерпні умови для роботи. Когось змусили піти. Хтось, побачивши всю несправедливість, пішов сам. На жаль, усе погане почало дуже активно повертатися.

Із чим особисто ви стикаєтеся?

— Нині — із погрозами на свою адресу. Імовірно, нас і зараз прослуховують.

Коли ми тільки почали працювати, у нас не було жодних планів. Як говорили наші реформатори, головні критерії успішності роботи поліції — це довіра суспільства. На цьому все будувалося. Більшість із нас були молодими. Через брак досвіду ми помилялися, але на всі виклики приїздили, людям допомагали, намагалися наводити лад у місті. Звісно, були різні люди. Але навіть колишні працівники, що приходили, спочатку не брали хабарів та досить непогано працювали.

Як це відбувалося раніше. О сьомій годині ранку ми міняємо зміну. Усі знають про те, що на цей час накопичується певна кількість викликів. Ми намагалися якнайшвидше їх відпрацювати, аби вільних екіпажів було більше, і, якщо трапилося щось серйозне, ми мали змогу оперативно відреагувати. Коли виклики відпрацьовані, тоді вже можна зупиняти автомобіль, який порушує ПДР. Тобто у пріоритеті були виклики. На досить великий район (близько 10 тисяч людей) у нас було близько 10 машин, і на кожну — більш ніж 10 викликів, а влітку — до 20. На 12-годинну зміну інколи навіть цих авто не вистачало.

Із часом нас розділили. Деякі патрулі почали працювати тільки на дорозі, і таких ставало все більше. Почали ставити плани, скільки потрібно оформити штрафів. Звісно, виписувати їх легше людям на дорозі — встановити особу водія простіше, ніж просто перехожого або вуличного хулігана. І всі почали працювати на дорозі, аби виконати план. Однак нікуди не поділися величезні обсяги роботи, щодо якої не поставиш галочку. Наприклад, вилучення дитини.

Я приїхала на виклик до квартири, де було троє маленьких хлопчиків — півтора, два і чотири роки. Із ними — якась жінка. Мама — невідомо де. Помешкання — справжній притон: сморід, бруд, алко- і наркозалежні люди. На підлозі — калюжа крові. Уранці там намагався покінчити життя самогубством п’яний чоловік. Старші діти бігають босоніж. На матраці, просто на підлозі відгородженої дошкою кухні лежав півторарічний хлопчик — зневоднений і знесилений. У іншої дитини на нозі загнила рана. З їжі — прокислі макарони. Ніякого одягу, жодної іграшки. Діти-"мауглі", брудні й обпісяні… Шок. Було зрозуміло, що цих дітей треба вилучати.

Я витратила на це понад дві години. Вилучення дітей здійснюється працівниками ювенальної превенції спільно із медиками та службою у справах дітей. Звісно, усіх треба дочекатися, транспорту в них нема. На жаль, ювенальна превенція — мабуть, найменш забезпечений підрозділ поліції: без автомобілів, із нижчими зарплатами. "Ювеналів" дуже мало. Це, на мою думку, відображає ставлення країни загалом до дітей, і, звісно, це позначається на злочинах проти дітей.

Коли "ювенал" приїхав, у квартирі була купа підозрілих людей. Як можна було залишити його з ними? І як він доправить дітей? Я вирішила допомогти. Ми покликали волонтерів, які допомогли взути, вдягти дітей. Весь цей час мені постійно телефонували командири, вимагали, щоб я все кинула та негайно поверталася; казали, що я займаюся не своєю справою, і мала б лише викликати "ювенала". Однак, неправильно було б залишити його самого. До того ж будь-який підрозділ має захищати громадян, зокрема й дітей.

У результаті в мене просто відібрали службовий автомобіль. Хоча я пояснила ситуацію комбату, мені залишили піші наряди або роботу на базі — піднімати/опускати шлагбаум. Це було дуже прикро, адже я далеко не найгірший працівник, проходила навчання, можу надати медичну допомогу, виїздила на всі виклики, жодного "зальоту" в мене не було. Навіть горезвісні показники були в порядку, хоча я за ними не ганялася.

Тоді, користуючись своєю публічністю, вирішила розповідати все, що я бачу. Якось нас поставили охороняти поліцейську станцію. Там була аптечка, а в ній — лише два хрестики та мильні бульбашки. Ми посміялися, сфотографували. Я виклала фото в соцмережу. Після публікації в нашому управлінні почався переполох. А потім — і в департаменті, куди зателефонували з Києва. Комбат вимагав, щоб я негайно видалила пост. Я відмовилася — інформація не службова, поліція відкрита до людей.

Через певний час аптечки з’явилися. Ми поговорили із начальником. Вирішили, що мене не чіпатимуть. Як і раніше, я відпрацьовувала 100 відсотків викликів, які до мене надходили. За показниками я не женуся. Мені важливо відпрацювати на совість — довести справу до кінця. Звісно, при цьому показники в мене не будуть такими, як у тих, хто просто стоїть під знаком цілий день та більше нічого не робить.

На жаль, чим далі, тим більше доходило до маразму — комбати вже влаштовували між собою змагання, хто дасть більше показників. Це призводить до того, що матеріали виписуються з великою кількістю порушень, які потім оскаржують у суді. Уся поліція в нас бореться з курінням, але виписані штрафи мало хто сплачує. Це неефективна порожня паперова робота для смітника.

У пріоритеті має бути здоров’я та життя людей, а насправді дійшло до того, що якщо раніше ми не встигали відпрацювати виклики на районі з 10 машинами, то десь із 2018 року на них їздять одна-дві машини. Із них також вимагають виконати план. А оформити це не завжди можливо. Вилучення дитини, наприклад, не дає показників. Хоча Аваков обіцяв, що ніяких показників не буде, і весь світ від цього відійшов, а від нас їх досі вимагають.

Дуже часто бувало так: на районі маса викликів, деякі "висять" по дві–чотири години, тоді як поліція стоїть біля знаків, інколи кілька екіпажів, бо командир сказав, що поки йому не принесуть 130-ту (керування автомобілем у стані алкогольного сп’яніння. — прим. авт.), додому не відпустить. Звісно, коли у такий спосіб вимагають показників, то це відбувається як завгодно. Результат — велика кількість протоколів та скарг.

Оскільки люди, що чекають три-чотири години, розчаровуються та більше не довіряють поліції. Якщо людина 10 разів зателефонувала щодо домашнього насильства, а ніхто не приїхав, зрозуміло, що вона більше не буде звертатися в поліцію. І скінчитися це може сумно. Я вважаю, що зростання кількості побутових вбивств на ґрунті домашнього насильства закономірне, бо цьому треба приділяти увагу. Про це я неодноразово говорила з начальником відділу моніторингу, зі своїм керівником. Жодної реакції не було.

Трапився гучний випадок — на камеру зняли, як пасажир передає якісь папірці поліцейському. Провели службове розслідування, і пресслужба сказала, що це були не хабарі, а візитівки. Із того часу ми так і називаємо — "візитівки".

До певного часу мене не чіпали. Я почала писати про те, що накопичилося. Про те, що є корупція, що в нас є плани, а люди чекають, бо це нікому нецікаво. Навіть не знаю, чия була команда, але почалося гоніння, на мене почали заводити службові розслідування, фабрикувати догани. Дійшло до того, що комбат просив інших працівників, навіть моїх напарників, писати на мене рапорт. Потім я оскаржувала все це в суді. Неодноразово приїздили перевірки з Києва, бо про корупцію в Одесі чутки ходили по всій Україні. Нічого не знаходили, нічого не змінювалося.

Мене знову відправили у піший патруль — то на парковку, то охороняти кораблі НАТО в порту. Намагалися створити такі умови, щоб я звільнилася. Піший патруль — це 12 годин на вулиці. Зима, немає ніяких місць обігріву. Щоб хоч якось погрітися, мені доводилося брати на роботу особистий автомобіль. Якщо інших ставили на скорочений день по 8 – 10 годин, то мене не знімали по 14 при тому, що необхідності в цьому не було. Мене це обурило, і, зателефонувавши на "102", я заявила про те, що моє керівництво порушує кодекс про працю. Почалася війна. Я виявила, що мій підпис у документах підроблено. І також зафіксувала це на "102". Після цього зрозуміла, що щось буде у відповідь.

Коли я приїхала на службу, у напарники мені поставили людину, яка ніколи не ходила в піший, одну з тих, що виконують плани та якій завжди дають автомобілі. І покликали на Єкатерининську площу, не пояснюючи навіщо та чому так терміново. Я розуміла, що коїться щось дивне, але поки не було зрозуміло, що саме. Напарник запитав: чи не збираюся я звільнятися, чи беру хабарі. Він взяв собі коктейль; я сіла на лавку, щоб відправити смс. У цей час якась людина знімає мене зі спини, підходить, починає кричати, ображати, імовірно, провокуючи на якісь незаконні дії. Чіпляється до форми мого посвідчення. Про те, що його потрібно поміняти: мене не повідомили, а от активіст про це знав. З інформації, яку він видавав, я зрозуміла, що це — провокатор. Але я на провокацію не піддалася.

Потім виявила, що цей активіст постійно перебуває на ваговому контролі на трасі. Те, що там панує корупція, не говорить лише лінивий. Управління патрульної поліції воює з "Укртрансбезпекою": звинувачують одне одного у корупції. На працівників "Укртрансбезпеки" навіть було скоєно озброєний напад. У цей час на поліцейському посту згасло світло. От серед тих, хто воює з "Укртрансбезпекою", і був "мій" активіст. Тісно пов’язаний із поліцією та з ваговим контролем.

Я вийшла у прямий ефір на "1+1", розповіла про те, що відбувається в поліції та як насправді проходить реформа. Після цього керівництво запросило мене на переговори. Я відмовилася. Наступного дня почалися дзвінки з невідомих номерів із погрозами. Людина, яка телефонувала, говорила, що я лізу не у свої справи, що перейшла дорогу "певним людям" і якщо я продовжуватиму, то це може позначитися на моїх батьках та моїй дитині. Тому мені дуже рекомендують заспокоїтися. Записи цих розмов я зберегла.

Телефонували вони вночі, щоб неможливо було запеленгувати. Люди — грамотні, знали, що роблять. Моєю першою реакцією був страх. Потім я подумала й заспокоїлася: нічого аж такого серйозного не було, щоб погрожувати моїй дитині. Знову щось написала — після цього були дзвінки. Я пишу про поліцію та про дітей. У того, хто телефонував, я запитала: "Це через дітей?" Відповідь була: "Ні". Так я зрозуміла, хто саме мені погрожує.

Зоє, а чи не легше здатися?

— Я не звикла здаватися. Я сама себе зраджу — і не зможу з цим жити, якщо залишу все так, як є. Я буду продовжувати відкрито про це писати. Мій захист — публічність. Щоб вони були не зацікавлені в тому, аби зі мною щось трапилося.

Як у фейсбуці з’явилася група "Захист прав дітей"?

— Ще у 2012 році мене дуже сколихнув випадок, коли в моєму районі викинули з вікна дев’ятимісячну дитину. Стільки ж було і моїй доньці. Я почала з’ясовувати подробиці. Знаєте, коли мама вбиває новонароджену дитину внаслідок післяпологової депресії — це одне. А коли в дев’ятимісячної дівчинки, яка не може ходити, говорити, не може попросити про захист, уже дві черепно-мозкові травми… Мене це дуже сильно вразило. Сусіди бачили, як у п’яної мами дитина падала на асфальт, але ніхто навіть не почухався, щоб її забрати. Почала читати жахливу статистику — і зрозуміла, що це велика проблема.

Коли прийшла в поліцію, то виявила, що раніше не знала про це нічого. У нас дуже багато дискримінації дітей. Можна сказати, за віком. Здавалося б, за Конституцією всі громадяни — рівні. Але діти — безправні. Особливо сироти. Не важливо, у якому стані дорослий та якою мірою він винен — якщо його битимуть на вулиці, хтось обов’язково зателефонує в поліцію. Але якщо на вулиці дитину битиме дорослий, не зателефонує ніхто. За чотири роки я можу на пальцях перерахувати випадки, коли телефонували з приводу насильства над дитиною. Бо так прийнято, не наша справа, дитина — власність батьків.

Я почала про це писати. Добре, що є Фейсбук, де можна знайти людей, які думають так само, як і ти. Поступово навколо мене з’являлися люди, які пов’язані з темою або замислюються над цими проблемами. Я познайомилася зі співробітником ювенальної превенції в Одеській області Дмитром Ревуном, який виявися дуже грамотним та досвідченим фахівцем. Ми почали працювати разом, я багато чому в нього навчилася. Створити групу "Захист прав дітей" було спільною ідеєю.

Я дійшла висновку, що нам необхідна система західного зразка — ювенальна юстиція, щоб були ювенальні суди, прокурори тощо. Щоб були вузькі фахівці, які б знали як розслідувати справи щодо захисту дітей та їхніх прав. Ми пишемо, привертаємо увагу до проблеми. Мета групи — ділитися інформацією та об’єднувати зусилля. У нас є психологи й волонтери, які на чолі з моєю подругою Катею Ножевніковою дуже часто допомагають нам у важких ситуаціях.

У вас була достатньо тісна співпраця з радником голови ОДА з питань захисту прав дітей Артемом Поланським, яка згодом переросла у конфлікт. У чому його суть?

— Так, була співпраця У мене викликало симпатію те, що він всиновив дітей, проводив величезну волонтерську роботу, досить добре знав про проблеми інтернатів та дитбудинків. Мені здавалося, що це ідейна людина. Можливо, так і було, не знаю. Поланський допомагав дітям, зокрема фінансово. У нього були конфлікти зі службою у справах дітей. І для цього були підстави. Але потім я стикнулася з подвійними стандартами. Керівниця обласної служби звільнилася. Аналогічні претензії були й до міської служби, однак Артем цього вже не бачить. Через це в нас почався конфлікт.

Батько страшенно бив восьмирічну доньку, знущався з неї. Було звернення зі школи. Ми тиснули на службу у справах дітей, добилися, щоб дитину забрали. Але справу в суді закрили – дівчинка сказала, що впала з гойдалки. Сказала вона так тому, що ще до рішення суду її повернули тату, який її залякав. Потім дитина знову зверталася, але служба все заперечувала — мовляв, це складна дівчинка, вона бреше. Хвороба будь-якої державної структури — здаватися, а не бути, не розібратися у причинах, а показати, що в нас все добре, проблем нема. Чи то школа, чи то служба, чи то поліція, чи якийсь чиновник — усім важливіше здаватися.

Тоді Поланський уперше не підтримав нас. Далі — більше. Він почав захищати ЦСПР. А я знаю, що там дуже погано поводяться з дітьми, з них знущаються, там тюремні порядки. Не знаю, чому так сталося. Можливо, Поланський — наївна людина, яка більше вірить чиновникам, а не дітям.

Можливо, його більше турбувала не проблема, а те, як прибрати якусь конкретну людину?

— Не знаю. Виглядає саме так. Щойно пішла та людина, виявилося, що проблема для Поланського існувати перестала. Представник Уповноваженого з прав людини у ВР по правах дітей їде до ЦСПР, виявляє там купу порушень. Служба у справах дітей відписує, що все це неправда. А Одеська обладміністрація підтверджує — порушень нема. Вони просто покривають одне одного.

У своїх постах ви часто критикуєте служби у справах дітей. За що?

— За бездіяльність, покривання, брехню. За те, що роблять вигляд, що нічого не відбувається. Приклади я наводила та наводжу постійно.

Закони про домашнє насильство і про булінг не працюють для таких дитячих центрів як ЦСПРД, бо їх у закон забули вписати законодавці.

Коли я бачу якусь побутову трагедію, завжди думаю, як цьому можна було запобігти, на якомусь етапі. І дуже часто виявляється, що трагедії передували виклики, повідомлення, але чомусь ніхто не звертав на це уваги. Зараз двох працівників притягують до кримінальної відповідальності за те, що ніяк не реагували на неодноразові звернення бабусі про побиття чотирічної дитини, яку мама врешті-решт вбила. У розвинених країнах ніхто не чекає та не ризикує життям і здоров’ям дитини. У нас же ніхто не звертає уваги, аж поки наслідки стають незворотними.

Експерти у сфері захисту прав дитини вважають, що часом ви своєрідно трактуєте закони. Пам’ятаєте історію із вбивством п’ятирічної дівчинки та батьком після того, як за допомогою активістів її було повернуто в біологічну родину?

Із моральної точки зору, неправильно добитися повернення дитини в сім’ю та не відвідувати її, аби дізнатися, що відбувається. Але з точки зору права, об’язки щодо цього є тільки у поліції і служб.

У цій історії невинуватих нема. Однак після Революції Гідності активізм у нас дуже поширене явище. На жаль, іноді люди не відчувають меж своєї компетенції, і замість приносити користь шкодять. Наскільки ви відчуваєте себе компетентною? Чи радитесь із фахівцями щодо суперечливих моментів?

Перед тим, як висловити свою думку, я читаю, шукаю відповідні закони та постанови, намагаюся зрозуміти. Активізм справді іноді на благо, а іноді — на шкоду. Залежить від того, яка в людей мета. Дуже розумію тих, ким рухає бажання досягти відновлення справедливості. Моєю метою є сприятливі умови для розвитку та психічного здоров’я суспільства, аби моїм дітям було з ким спілкуватися. Але іноді єдиним інструментом, щоб достукатися, є публічність.

Буває, що людьми володіє ненависть. До поліції, певної служби, до будь-якої влади. І щоб не змінювалося, у них завжди все буде погано.

Є люди, для яких активізм — спосіб життя. А є ті, хто робить це за гроші. Дійсно, слово "активіст" дещо дискредитоване. Але я б не узагальнювала, бо ми всі різні. І серед працівників поліції або служб у справах дітей є такі, що віддадуть останнє та обов’язково допоможуть. А є і такі, що на біді ще й спробують заробити.

Де межі вашої компетенції на цей час?

— Я не говоритиму про те, чого не знаю. Я не беруся розмірковувати про закони, з якими не працювала. Хоча є багато випадків, коли закони суперечать одне одному. Аби про щось говорити впевнено — це треба вивчати роками.

Тобто ви практик?

— Так. У мене юридична освіта. Однак це не означає, що я можу говорити про доцільність або недоцільність того чи іншого закону. Треба вникати та розбирати кожне речення, кожну кому.

Відчувається, що ви людина амбітна. У чому ваші амбіції?

— Навіть не знаю (сміється). Змінити весь світ? Та хоча б ювенальну юстицію в Україні. Цього б хотілося досягнути. Наскільки це реально зробити — інша річ.


Джерело статті: “https://ustymenkooleh.patrioty.org.ua/blogs/pokaznyky-perevazhyly-tsinnist-zhyttia--zoia-melnyk-pro-reformu-politsii-286298.html”

ТОП новости

Вход

Меню пользователя